Вікторія Василечко

Еней (Олексій Гнатковський) ПРОЙШОВШИ РАЙ І ПЕКЛО, ТАКИ ДІСТАНЕТЬСЯ ОМРІЯНИХ ОБРІЇВ, АЛЕ ТУТ ЦЯ ІСТОРІЯ ЛИШЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ... 

Бурлескна поема «Енеїда» класика Івана Котляревського в українському театрі увагою не обділена. За останніх років зо п’ятнадцять її зіграли на сценах Донецька, Миколаєва, Полтави, Херсона. Навіть склалася певна традиція постановки цього твору. Як виявилось, знаковий для української літератури текст органічно трансформується на масштабну костюмовану виставу зі щедрим набором національних пісень-танців, із натуралістичними атракціонами батальних епізодів, серед яких на першому місці, зрозуміло, бої на шаблях, і з неосяжними можливостями для комбінування мальовничих масових сцен. Подібні «фортелі», які беззастережно подобаються публіці, працюють ще і як підсилювачі того пафосу національного самоствердження, яким по самі вінця наповнена «Енеїда». Так, знаменита вистава «Енеїда» Сергія Данченка в київському Театрі ім. І. Франка наприкінці 1980-х, нагадавши про нашу культурну і ментальну незалежність, передбачив незалежність України, як держави.

В Івано-Франківському театрі вирішили заощадити на зовнішніх ефектах: час зараз такий, що не до помпезних святкових видовищ. Тим більше за дуже яскравими «картинками» часто не розгледіти головних сенсів, за голосистими хороводами — не розчути важливих слів про найголовніше. Режисер Ростислав Держипільський свою «Енеїду» малює, немов приглушеною пастеллю: білі костюми — силуети традиційних українських шароварів і свит, білі ж «стіни» трьох натягнутих екранів, які обмежують ігровий простір. У цю вибілену «світлицю» вкочується, вривається веселий гурт хлопців і дівчат — молоді актори театру і ще студенти місцевого Інституту мистецтв, немов відпущені на канікули бурсаки-семінаристи на ярмарку, при мінімумі підручних засобів розіграють хрестоматійну історію.

Еней (Олексій Гнатковський) народжується на наших очах. Вакхічно-пустотливий ритуальний танець — і ось народ, причому зовсім не в муках, виставив на світло героя (чисельні пластично-хореографічні інтермедії вистави вигадала Ольга Семешкіна). За матеріалізованим лідером, втративши голову, весь гурт кидається в дивну мандрівку-гру. Еней-Гнатковський, немов режисер, роздає вказівки партнерам-персонажам, розпоряджається нехитрою машинерією, перетворюється то на конферансьє, то на церемоніймейстера, отже, всіляко виправдовує присвоєні йому вже в перших рядках епітети «моторний», «завзятий», «проворний».

На початку, як і годиться, все смішно і по-хуліганськи відважно, навіть трохи непристойно. Весела вдова Дідона (Надія Левченко), доволі правна в спокусі, нараз позбавляє Енея розуму, влаштовує для нього і троянців нескінчений бенкет. Епізод збудований на майстерно переспіваній пісні «Ой, чий то кінь стоїть», яка звучить у різних темпах і накладається на різні настрої. Продовжується весь шабаш у передпокої пекла під популярний і теж переспіваний попсовий мотив. Тут усім заправляє інша феміна — відьма Сивіла (Ольга Качмарик-Комановська). Ситуацію мерехтливого оманливою красою інфернального світу молода акторка обіграє за максимумом: Сивіла, то «перетворюється» на горбату стару з тембром із мультиків, то впадає до екстазу фальшивої театральної патетики, а то й узагалі починає пророкувати голосами політиків.

За тим же принципом винахідливого ігрового театру розв’язано сцени в пеклі та раю. Похмуре царство тіней у виставі нагадує низькопробну естраду — під ненудну мелодію «грішники» кривляються, корчаться, але так і не можуть викликати співчуття. У раю, начепивши картонні крила, всі на гойдалках злітають під колосники, і звучить «Щедрик» у геніальній обробці Миколи Леонтовича. Не так візуальний, як аудіообраз, якнайкраще пояснює дистанцію між «низькою» і «високою» культурою, дає відчути, що ми втрачаємо, незмінно обираючи перший — низькопробний і дешевий варіант.

Але поступово у виставі гра втрачає свою відчайдушність. Виникає тема війни. І тут Ростислав Держипільський, вільно компілюючи тексти «Енеїди», переходить від театру метафор до театру публіцистично-злободенного. Коли Еней нарікає: «І як війну вести без збруї / Без війська, хліба, без гармат / Без грошей?..», — спиною пробігає озноб, здається, що заримували щойно, переглянувши випуск теленовин. Коли Мати (Галина Баранкевич) під тихо-тихо заспіваний без слів уже національний реквієм «Пливе кача по тисині» оплакує сина, загиблого в бою, в залі відлунюють ридання.

Мабуть, найцінніше спостереження авторів вистави: трагедія завжди починається поволі, дуже часто починається як придуркувата комедія. Загалом, у цій «Енеїді» трагедія грянула неочікувано, як і в нас у країні. Адже ми за останні два десятиріччя навчилися лише веселитися, організовувати концерти і масові гуляння з усіх найменших приводів. На жаль, лише після Євромайдану і нинішньої війни на Сході країни, почали бачити Крим не гостинною турбазою, а Донбас — не бездонною шахтою, а регіонами, які вимагали від влади іншої культурної політики. Не такої дешевої і не такої незграбно-бюрократичної.

У фіналі вистави «трояці» гинуть за свою землю і свободу, перетворюються на тіні, приреченою вервечкою проходять за екранами, а потім знову повертаються на заклик Енея і стають пліч-о-пліч, у бойовий клин. Але в цьому останньому режисерському жесті немає жодної краплі паліативного ура-патріотизму, жодної чергової обіцянки — «Все буде добре!» Є лишень упевненість, що потрібно вистояти, і переконаність — так весело і безтурботно, як було раніше, вже не буде!