Микола Франко

В розмові з Народною артисткою України, депутатом Верховної ради України кількох попередніх скликань, екс-міністром культури і мистецтв - Оксаною Білозір.

Впродовж останнього року Ви робили багато добрих справ. Ви і в АТО, і на сцені, і в політиці. Як Вам вдається все встигати?

Це речі, які потрібно робити, тому ми беремо їх і робимо. Я як учасник афганської війни не могла не поїхати в АТО. Якщо була можливість, наприклад, визволити наших хлопців, я мусила це зробити. Я це робила і роблю до цих пір. Це мені не заважає паралельно займатися музикою, тому що музика – це моя суть. Це мені не заважає займатися політикою, тому що я вже давно є публічною людиною і політиком з понад десятьма роками стажу.

24 березня Ігорю Білозіру виповнилося 60 років. Тому до його дня народження нам хотілося по-новому піднести, показати його творчість, його культурний доробок, який він залишив після себе, як підсумок свого земного життя. Тому три місяці до того ми всі організувалися, спільно з місцевою владою і обласною державною адміністрацією, з усіма учасниками «Ватри» (яку ми, сміючись, називаємо «Ватрою всіх часів і народів»). Ми намагалися зібрати якнайбільше учасників, які пройшли через Ігоря. Це його школа, його вишкіл, це його мрія, це його легендарна «Ватра», тому основна її частина є тут, у Львові. Ми працюємо, спільно поринаємо у спогади і робимо все для того, щоб Ігорева пісня сьогодні жила, була актуальною і мала запит.   

Ким Ігор Білозір є сьогодні для Вас? Ким він став для всього українського народу?

Він – людина, яка уособлює в собі душу і серце всього українського світу. Музика Ігоря Білозіра надзвичайно популярна, бажана і дуже багато звучить, особливо за межами нашої держави, у всій українській діаспорі. Я ж контактую з усією українською діаспорою, була на всіх континентах. Скрізь звучать пісні Ігоря. Коли я співаю його пісні, а я виконую їх на кожному своєму концерті – аплодують стоячи. Тому Ігор – це невід’ємна частина нашого духовного і культурного простору.    

Такі люди як Ігор Білозір, Володимир Івасюк та багато інших віддали своє життя за Україну. Чи не події на Майдані, боротьба українців на Сході України, це загальнонаціональне піднесення результатом їхньої плідної роботи на благо Батьківщини?

Вони мотивували українців  своєю творчістю на високі подвиги, ставити високі цілі, розвивали почуття власної ідентичності, гордість за свою культуру, за свій народ, за свої традиції, за свою історію. Все це наповнювало людей, давало Україні можливість захищати свою свободу і незалежність зі зброєю у руках. Стус, Івасюк і Білозір – це наша перша духовна «Небесна сотня». Вони були першим. Вони були на сторожі української душі, тому система знищила їх саме за це.

Як працювали у 80-ті роки, коли все українське, рідне система переслідувала, забороняла і знищувала?

Звичайно, це не просто було робити, але ми робили те, що любимо. Не звертали ні на що уваги. Ігор мав досить авторитарний характер, заставляв зважати на його позицію. Він відстоював позицію українського національного колективу «Ватра».  Сьогодні – це вже легендарна «Ватра». У часи радянської окупації вона була єдиним колективом, який не співав російських пісень взагалі. Здається, сьогодні це майже неможливо. Але все-таки можна було.

Ви ж досі не співаєте російськомовних пісень.

Так! У мене немає російськомовних пісень не тому, що я їх принципово не співаю. Я як митець маю бути щирою. Українська мова, якою я сплю, думаю, мрію, співаю, розмовляю, якою розмовляє моя сім’я, мені перейшла з молоком мами. Мій батько був репресованим політв’язнем, я виросла в українському середовищі, воно мене сформувало. Львів, Галичина, де я відбулася як особистість – це те середовище, яке зробило мене патріотом своєї  держави. І саме через цей патріотизм мені хочеться бути щирою. Я працюю тільки на той сегмент, для якого я потрібна. Я не женуся за грошима. Ніколи для мене заробляння грошей не було кар’єрою.  Мені вистачало моєї рідної аудиторії, україномовної. Тієї аудиторії, яка любить слухати українську музику. В мене було багато гастролей, багато поїздок, багато  зустрічей,  багато  концертів серед аудиторії, яка не знала, що таке країна Україна. Тому своєю позицією, своєю піснею, яку я несла – я, власне, говорила: «Ось яка країна Україна».

Коли, на Вашу дмку, нарешті в Україні радіостанції почнуть вести мовлення українською?

Це питання не до мене, а до тих FM-станцій, які один продукт крутять, а інший – не крутять.

Чи плануєте повертатися у «велику» політику?

А хто сказав, що я відходжу з політики? Я не відходжу, не перестаю нею займатися. Справа у тому, що кожна, особливо сьогодні, патріотично налаштована людина, вже є воїном для своєї держави. Вона є великим політиком. Якщо ти є носієм традицій і культури, то можеш бути не обов’язково депутатом, міністром чи представником влади, але ти є політиком тому, що сповідуєш національну ідею свого народу. І не просто сповідуєш, ти її матеріалізуєш, її реалізовуєш, дієш у ній. Тому кожен проукраїнськи, патріотично налаштований виконавець в Україні – це великий політик, вірніше, політик з великої букви. Це той політик, який реально діє. Ми, митці, які стоять на першому ешелоні, є візитною карточкою нашої країни. Не бізнесмени, не політики. І якщо ми гордо несемо прапор, то до нас тягнуться мільйони. І це правильно. Це наша місія, особливо сьогодні, коли ми воюємо.

Теперішня влада отримала максимальний за всю історію незалежності кредит довіри, проте офіційна опозиція і окремі депутати всередині коаліції намагаються завдати удару у рейтинги провідних політичних сил. Чи вдасться народу пройти урок на єдність нації і не піддатися на провокації різних ворожих до України сил?

Обов’язково вдасться. Усі ці всі відсотки на якійсь хвилі, на якомусь певному етапі фіксуються, а далі їх (любов людей, шану, повагу, надію, віру людей) потрібно підтримувати і підкріплювати конкретними речами. Саме ці конкретні речі потім формують правильну вагову категорію тих чи інших політиків чи політичних партій в українському середовищі.

Зараз бачимо одну тенденцію. З’явилася нова форма нашої реальності – війна. Є багато людей, які хочуть вийти з цієї війни. От, наприклад, президент Порошенко, якого я абсолютного підтримую, хоче вийти з цієї війни мирним шляхом. Ми на цьому етапі маємо чимось поступитися заради того, щоби вижити, сконцентрувати свої сили, окріпнути і політично, і ментально.

Нам треба об’єднатися навколо цієї ідеї – єдиної України і політично, і економічно для того, щоб потім повернути те, що нам належить. І це правильно. Кожна нормально мисляча людина в Україні сьогодні розуміє, що є неспівмірними категоріями такий гегемон, як 150 мільйонів з другою за якістю армією в світі, і Україна, в якої немає ніякої армії. А є тільки патріотично налаштовані «кіборги», які кладуть своє життя і вмирають, і гинуть. І проливається величезна кров.

Тому ми обов’язково мусимо думати про те, як нам спинити війну, як  нам отримати можливість сформувати єдину країну для того, щоби відбутися як країна, захистити свою незалежність, свій суверенітет, свою позицію щодо нашого геополітичного становища. Коли ми станемо європейською країною, європейською нацією, коли будемо сильними, тоді перед нами впадуть всі стіни і всі забрала. Глибоко у цьому переконана і підтримую в цьому президента України.

Але є партії і політики, які наживаються на війні. Є люди, для яких людина не є  цінністю. Для кожного з нас життя українця має бути цінністю, особливо життя молодого українця, який готовий вмерти і який справді іде вмирати. Нам треба подумати, як зробити, щоб він жив, став мудрішим, і ми могли його повністю підготувати та оснастити на випадок, якщо нам потрібно буде вести війну. Щоб він не вмирав, а воював.

Є партії миру і є партії війни. На політичному рівні це створює величезний дискомфорт, тому що йде боротьба за електорат, йде боротьба за уподобання. Ті сім’ї, яких не торкнулася смерть рідної людини, або ті політики, які не знають, що таке довго бути в АТО (не два три-дні приїхати у відрядження, а побути на передовій хоча би тиждень) сидять на екранах телебачення і говорять, що ми повинні воювати і не віддавати ні клаптика своєї землі. Я ж їм відразу пишу есемесочки і кажу: «Будь-ласка, такі, як ти, і ще сто таких, як ти – і на передову на 29-ий, на 32-ий блокпост. Повоюйте тиждень, а потім приходьте і розказуйте, як хтось має вмирати, а ти будеш жити».

На жаль, такі реалії. Я розумію, що українці – мудра нація. Це тест для нас на українців. Думаю, що ми вистоїмо. Ми пройдемо цей тест, цей шлях. Нам потрібен цей шлях. Це шлях повернення з віртуального світу в реальну об’єктивність. Тому, коли ми будемо мати ще один зсув, наприклад, вибори до місцевих рад, то будемо бачити прозріння і мудрість українського народу. Можливо, він буде, наприклад, через півроку підтримувати політичні партії, які закликали до війни, розуміючи, що будуть вмирати люди, але не вони. Це їхній гарний красивий «прапор», яким вони махають для того, щоб притягнути до себе українців. Думаю, це нечесно і не порядно.

За півроку багато що зміниться у нашій державі, тому це один політичний аспект. Є ще економічний аспект – ми бачимо зараз війну олігархів – пішли компромати. Це війна грошей. І це правильно, і це також нам треба пережити. Тут нам не можна втручатися, тому що олігархи самі себе мають знищити. Нам просто треба у цій ситуації не іти на якійсь підбурювання, щоб ставати на ту чи іншу позицію і захищати її, а дати їм нарешті можливість самим з собою розібратися. А потім держава, переконана, в цьому процесі отримає нормальну реприватизацію, нормальну оцінку тих державних ресурсів і надр, які належать усім українцям. Стаття «Конституції України» чітко говорить, що надра землі, її багатства належать українському народу. У кого вони опинилися, за яку ціну, як їх використовують, що вони приносять до українського бюджету для покращення добробуту України – ми зараз побачимо.

У парламент не пройшли ліві і праві радикали. Чому, на Вашу думку?

Радикали у нас є. Ляшко – це такий радикальний проект, такий виклик. Добре що немає комуністів. Переконана, що вони більше не повернуться. Але комуністи нікуди не дінуться. Переформатуються у якийсь інший соціалістичний блок. Вони зараз зціпили зуби і чекають слушного моменту, щоби вказати на наші помилки і вийти знову з красивими лозунгами та захопити наші уми. Тому нам треба  повертатися  з віртуальної реальності  або з реальності, про яку ми мріємо, яку хотіли б бачити,  до об’єктивної,  яка сьогодні є. Ми завжди мусимо пам’ятати, що це зло мусить бути покаране  і не має право повертатися в Україну.

Чи дозволять Революція гідності, російсько-українська війна, перемоги і поразки, якими встелена сучасна історія України, сформувати чисту українську патріотичну націю?

Української нації в контексті чистої нації ніколи не буде, тому що її апріорі такої немає. В Україні сьогодні проживає понад 120 національностей. І проживали 120 національностей чи навіть більше. Понад 300-400 років вони жили на цій землі, були частиною культури України і нашої історії, проходили всі випробування. Це перша позиція. Позиція номер два – ми знаходимося у глобалізованому світі. Ми не є самі по собі на своєму клаптику землі. Ми живемо у тих геополітичних процесах, у яких сьогодні живе світ. Сьогодні у Європі  мешкає тільки наших трудових мігрантів близько 5 мільйонів. То як ми можемо зараз говорити італійцям:  «Ви – італійська національна патріотична нація». Правда, звучить смішно? А ми чомусь хочемо, щоб так звучало стосовно України. Ми маємо бути центристами стосовно своєї мови, своєї культури, своєї ідентичності. Вона має бути віддзеркалена у нашому житті. Має відзеркалювати суть української держави.

Українських патріотів, українських діячів завжди переслідували. Стус, Івасюк, Білозір – найяскравіші приклади таких переслідувань. Це торкнулося і Вас. Як Вам вдалося все це пережити?  

Бог допоміг. На все воля Божа. Господь дав мені шанс. Залишив мене на цій землі, щоб робити такі красиві речі. Робити, бо вони об’єднують і роблять нас сильними.

Що б Ви хотіли побажати сьогодні українському народові, Україні?

Я би хотіла нам усім побажати відчуття єдиної родини, як казав Франко. Хотіла би, щоб ми відчували плече одне одного. Хотіла би, щоб ми не втрачали милосердя, співчуття один до одного. Щоб все це робило нас сильними, потужними на шляху до мети – мати свою самодостатню, суверенну, незалежну державу Україна.